Розмова в Голосеево

Кожен живий потрібен,
не можна людину
навіть словом позбавляти життя.
Марина Новикова

Голосіївськийi лісопарк. Ставок, обсаджений навкруг кучерявими вербами. Дві старенькі товаришки, сидячи на лавці коло озера, спостерігають як майже ручна білочка бере горішок з рук малолітнього чорношкірого хлопійка. Неподалік від них, спираючись «на коцюбочку», йде вузенькою заасфальтованою доріжкою юна децешницяi.

Усміхнена, русява дівчина крокує повільно, незграбно, слухаючи веселий багатоголосий щебет птахів. Важко втримуючи рівновагу, паралізована дівчинка, можливо, вперше (після довгої холодної зими, коли вона майже весь свій час проводила вдома, бо майже скрізь було слизько) прийшла сюди, у чудовий сквер, помилуватися першими жовтенькими кульбабками

- От горе, Олю, так горе! І нащо їй ото жити? – раптом голосно (ніби вона справді хтіла, щоб її колючі слова почула інвалідка) ) обізвалась Явза Іванівна Самотня.

Старушка (нині вбрана, мов сердита ворона, в чорну сукню), повернувшись обличчям до своєї сивої подруги, спитала:

- Невже не можна…за допомогою порожнистої голки і шприца… під виглядом вітамінів… звільнити страховидну1 від страждань? Власне, не лиш її, каліку!. Також ту нещасливо-нещасну матір, яку, напевно, залишив коханий муж, котрий не витримав щоденних мук..

Явза Іванівна змовкла. Дивлячись своїми злобними сірими очима на молоду зелену травичку, вона очікує Ольга Миколаївна Щаслива якимись своїми словами підвередить (як на її гуманний погляд) вірну . вельми слушну думку. Проте християнка, розщібнувши ґудзика рожевої курки-вітрівки, спокійно й лагідно заперечила їй, сказавши: «Ні, так чинити не можна! Бог запалив свічечку життя – і лиш Він (Господар душ наших) має право дмухнути на цей кволий вогник!»

- То що, Ольго? – знову заговорила горда Явза Іванівна -. По-вашому виходить: посадила людина за своє довге життя деревце, чи ні - немає значення? Аби лише народжена була жінкою!?

-Юридично, постійно, незмінно так має бути. Хто б як до цього не ставився. Інакше що?.. У крематорії, в печах огонь пожиратиме тисячі трупів, мов у фашистських концтаборах?. І кров Каїна зазиватиме Бога, Суддю Праведного, покарати вбивцю Авеля?

- Але ж, даруйте! Чи це несправедливо: мене до цієї мавпи рівняти? Я все життя… працюючи секретаркою… сплачувала державі податки, внески в різні соціальні фонди.

”Боже, вона, через свою пихату гордість відмовляє хворій у людській гідності; навіть формально, як більшість” - подумала про себе Ольга Миколаївна і мовила далі:

- У неї своя випроба: безробіттям, безгрошів'ям. Хіба ви не знаєте, як зараз важко вижити на мізерну пенсію?

- Краще б ніколи не знала! Але ж… невже каліка не здатен натягнути на себе стареньку діряву одежину.

- Звичайно, інвалід хоч руку простягнути, я сподіваюсь, може. Однак, сидячи десь у брудному біснуватому підземному переході, де хтозна які злі духи стрибають, повзають, мов воші, будь-яка людина стане не сповна розуму. За все треба платити! І, на жаль, не тільки паперовими банкнотами. Я ось, наприклад, сорок років попрацювала малярем. Бувало, нанюхаюсь фарби, додому прийду, як таксікоманка. А там, вдома, чоловік п'яний і три пари голодних дитячих очей лупають разом на тебе. Забуваєш про втому, про себе, про все на світі. А до речі, особисто ви маєте дітей?

-Ні. Я ж, Оля, не куховарка, не нянька шмаркачам - вільна пташка була, - літня жінка, діставши свої фото, які буцімто випадково опинилися сьогодні в її сумочці. – Ось поглянь, якою я кралею була! Зачиню свою прибрану чи не прибрану оселю - і гайда ресторан, на танці. Весело, радісно в молодості жилося, а тепер, коли прийшла прикра старість, стало кепсько. Заколи його комар! У хаті мені самотньо-самотньо. Склянки води подати нікому. Здається: життя пішло коту під хвіст. Як особистість, як жінка, я нікому вже не цікава. Боюся лиш, щоб мене не вбили... аби заволодіти моєю приватизованою квартирою. Ніде в українській провінції роботи з пристойною зарплатнею немає, от і пруться всі сюди в Київ, „на пошук щастя та чинів”iii

“Боже! Мені жаль цю стару жінку. Я щиро співчуваю їй. Господи, будь милосердним до неї грішної, хоча вона сама списала свою білосніжну сторінку, покарлякала, як схотіла. Тепер уже нічого змінити неможливо. На жаль. Вже все, - подумала Ольга Миколаївна, вдивляючись кудись в далечінь, де показувалася спина не такої, як усі, дівчини. - Стій! Чому я не збагнула відразу? Ця поважна панні ніколи не була матір'ю. Звідки їй знати, що таке рідна кровиночка, тим паче, одна-єдина? Чи має вона моральне право розпоряджуватися чужим життям, як власник худобою?”

• Золото очищається, випробовується вогнем, а людина, з волі Господньої, власним життям, щоденно, щомиті, - тихо мовила віруюча. - Розумієте, Явзе, неповна справність - то важкий подвійний іспит: для хворого на витримку і мужність, а для почуваючих себе повноцінними - на людяність. Хоча я оптимістка, якщо на всі сто використати той невеличкий потенціал, що є в інваліда, можна якось пристосувати його до життя. Крім того, існує кращий шлях - зцілення всемогутнім Господом. Це не старечі вигадки, сама знаю. Я сама мало не осліпла була. Але Бог, по Своїй великій милості, повернув мені зір. Зараз бачу й читаю (без окулярів) цілком нормально.

- Ну, все! Годі вже теревенити! Забалакались, а вже час йти додому, - глянула на свій наручний годинник Явза Іванівна Самотня. - Все одно ми нічого змінити не зможемо. У нас немає ні булави, ні товстого гаманця.

-- Може, воно й краще! А накивати п’яти додому все-таки треба, - встала з лавочки Ольга Миколаївна Щаслива. - До мене зараз онуки молодшенького прийдуть. Ото втіха, ото радість буде!

-- А я прийду, попоїм - і в люлю. Ніяких турбот, жодних проблем.

«Хіба таке буває? - подумки спитала сама в себе та бабуся, на котру вдома чекав звичайний домашній клопіт. - Скільки себе пам'ятаю: кожного дня щось хотіла, до чогось прагнула, мріяла. І навіть тоді, коли, здавалося, йшла босоніж по стороні, роздряпуючи до болю не ступні, а власне чутливе серце, Бог незримо, непомітно виривав Свою благодать, щоб я могла осилити свій тернистий шлях. Немов та хвора дівчинка!З обмеженими можливостями

Розмова в ГолосеевоПроза

Розмова в Голосеево
Проза