Дивлюсь на вогонь в печі. Так добре. Тепло. Дрова потріскують собі тихенько, додаючи спокою на душі. І хоча й чую хуртелицю за вікном, на якому красуються чудові візерунки, але відчуваю - захищений міцними стінами.
- Любий, вечеря готова...
Це дружина кличе, через напіввідчинені дверцята. І до ледь чутного аромату диму від каміну, додалися інші , - борщу і млинців з м'ясом. В уяві з'явились чудові картини домашнього затишку. Я, дружина і двійко наших діточок за столом.
Як добре.
Дивовижне відчуття спокою, деякі йому заздрять. Бо ж мало хто має, такі міцні стіни і трьох метрового муру. А їжі в погребі вистачить на всю зиму. І старенький карабін настіні, теж додає впевненості.
Але інколи, щось та й не покоїть. Може ще хильнути, щоб заспокоїтись. І не просто спирту, або ж коньку, а чогось незвичного.
- Люба а дай но ті чашу і склянку...
- Які?
- А ті що я у ворога народу забрав, коли він робив вечерю зі своїми спільниками.
*****
Це було давно. Ще до Різдва. Жив був собі один царь. І жив доречі непогано, в нього все було. І царство, і гроші, і влада. Все це йому дісталось у спадщину. Але так вже повелось, ще з тих часів, що інколи батьків наслідують слабші нащадки.
Саме так було й з цим царем, якого звали Валтасар. В той час, про який іде розповідь, , місто Вавилон, у якому він правив, було оточено ворогом. І як подейкують історики, ворогом дуже сильним.
Але Валтасар нікого не боявся, він був занадто впевнений у непохитності Вавилонських стін. А їжі мало вистачити надовго. Тому, замість того щоб журитися тим що відбувалося під стінами міста, Валтасар, на честь якогось свята, зробив величезний бенкет.
Дехто вважає, що цар зробив це навмисно, щоб показати свою зухвалість перед всіма, хто був запрошений на його вакханалію. Можливо так воно і було. Бо як інакше назвати рішення Валтасара, щодо того, щоб під час бенкету, винесли келихи взяті з Ізраїльського Божого храму. Зухвалий вчинок. Ну п'єш, то пий і закусюй собі з посуди мертвих, себто неіснуючих богів. Навіщо Живого чіпати?
Ось такого нащадка мав Навохудоноссор (доречі найвеличніший цар свого часу, завдяки допомозі Бога, міць і силу якого він пізнав, як кажуть на своїй шкурі)
Отже Валтасар, захотів звеличитися вище реального Бога. І відповідь від Творця Всесвіту була миттєва: з'явилася вогняна рука, що написала відомі слова - "мене, мене, текел, упарсин"...
Якщо декому з читачів ці слова не дуже відомі, то хочу зразу ж дати і переклад - "А ось і значіннє слів: Мене - порахував Бог царство твоє і поклав йому кінець; Текел - ти зважений на вазї й знайдений дуже легким; Перес - твоє царство розділене й віддане мідійцям і персам." (Дан 5:26-28)
Той бенкет, був останнім у житті царя Валтасара. Згідно з пророцтвом, тієї ж ночі він був убитий. А його неприступне місто Вавилон взяте новим господарем. Ну хоч повечеряв на останок, як та людина, яку нагодували перед виконаннямсмертного вироку.
*****
Надворі нещадно мело, але в кімнаті Славка градусник показува 25 по цельсію. Сайти новин, знову розповідали про ковід, можливу війну і зростання цін. Але його це наче й не стосувалось. Він вважав себе захищеним від усіх бід на 100 відсотків. Юнацький максималізм?
Можливо. Хоча скоріше за все причиною такої відваги було те, що він вірив у сімейну реліквію - чашу прадідуся. Але якби Славкові про те сказали, то у відповідь почули б:
- Маячня...
Та зрадливі думки віднесли б Славка в зимову ніч 37-го року. І там, в тих спогадах, він би наче почув як батько йому, а дідусь батькові, а прадідусь дідусеві розповідаютьь:
"Дивлюсь я на вогонь у печі..."
******
І тільки но дружина принесла ту чашу, тільки хотіла налити вина, як на дворі загавкав наш "кавказець". Прийшов хтось чужий.
- Іди відчини Ворота, - сказав дружині, а сам дістав із валізи револьвера і сховав його під столом.
Зайшли троє, невідомих я зразу зрозумів, що по мою душу. А те що незнайомці підлило масла в багаття страху за своє життя.. І від того ж страху, здалося що вони наче й не з цього світу.
Подумки почав шукати вихід з ситуації. Розумів, усі спроби виправдатись, - марні, сам був у трійці НКВД, , і завжди приходив з уже ухваленим вироком.
"Що ж робити, стріляти - ні не встигну всіх покласти, руки "гостей" в кишенях і напевно не пустих, почнеться стрілянини, постраждають рідні..."
І знову в думках: "Що робити?" І тут, наче блискавка!.. Чомусь згадав Валтасара. Я подивився на стіл, на чашу, і вино, до якого так і не торкнувся. І все зрозумів: "Бог дає мені ще один шанс, бо не допустив, щоб я випив вина собі на смерть перед останньою вечерею." Ось так я собі чогось подумав. І почав шукати вихід. Перебрав у пам'яті всю Біблію, яку мені в дитинстві багато разів прочитала бабуся. І згадав ще одну історію про сторожа у в'язниці. Як він у скрутну хвилину свого життя запитав:
- Д обродії, що мені робити щоб врятуватись?
А вони відповіли:
- Вірь у твого Господа Ісуса Христа і врятуєшся ти і дім твій. (Дії 16:30-31)
І в той самий момент, я повірив і попросив у Господа вибачення...
- А що далі? - запитаєте ви...
Відповім, ті троє щезли, а я з благоговінням у серці, сховав чашу і вино і пішов їсти найсмачнішу вечерю у своєму житті.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Публицистика : Кусочек автобиографической зарисовки - Лялин Андрей Владимирович (LAVScan) Каждая Зарисовка, это Одна из моих Индивидуальных Судеб, в которых я Жил Раннее, и Продолжаю Жить - Сейчас. Это Часть моей Личности и Жизни. Это Часть Меня. Все о чем я пишу на этих страницах, я пишу о самом себе, и о тех других, в которых Проявлено мое Сознание. Возможно кому-то, это покажется странным, ибо на Земле Сознание обычно связано только с Одной Личностью и с Одной Судьбой. Это верно, для Закрепощенного и Ограниченного (Одним только Разумом) Сознания. Для Свободного Сознания (Основой которого является не столько Разум, сколько Дух и Сердце) – Нет Предела Ни в Судьбах, Ни в Личностях, Ни во Времени, Ни в Пространстве.
Мы слишком Мало Знаем о Человеке. Настолько Мало, что Не Представляем Себе: Откуда Он Берется (Откуда и Зачем Приходит в Этот Несовершенный Мир), и Куда Впоследствии - Исчезает (Куда Уходит из Этого, Ставшего Ему уже Неинтересным - Мира). Обо Всем Том, что Он Делает (в Части, Прожитой Им на Земле - Жизни), - Мы Судим (Мерим) лишь по Своим Скудным Личным Привязанностям и Общим Заблуждениям, которые у Большинства из Нас, настолько Развиты и Переплетены с Ошибками Наших Нынешних и Прошлых Воплощений, что Большего - Ни Где и Быть Не Может. Это связано с Намеренным Ограничением Наших Возможностей, - Нашими Сомненьями. То есть, – Нами Самими. Ибо Мы, Имея от Рождения - БОльшее, Пытаемся Осмыслить из Него, лишь - МЕньшее. То Малое, которое Стараемся Отождествить со Своей Человеческой Психикой, которую Ошибочно, ассоциируем с Самим Собой (хотя она вовсе, не является таковой). Мы Бесконечное Грозовое Облако, но Пытаемся Заставить Свое Мышление Считать Себя - лишь Мельчайшей Каплей Дождя. Так нам Проще - Существовать с Наименьшей Требовательностью к Себе Самим и Своим Возможностям. Так нам Проще - Уходить от Ответственности за Свои Ошибки, за Нежелание Развивать Сознание и Воплощать в Своей Жизни Совершенство (что Требует от Нас Предельной Концентрации и Напряжения Всех Жизненных Сил). Мы - ВЗРОСлые Люди, которые Пытаются Представить Себя, - МАЛЫми Детьми. В Этом, ЗАКЛЮЧЕНа БОльшая Часть Наших Иллюзий, которая МЕЛЬЧИТ МИР, ДЕЛА и ДУШИ (и в конечном Итоге, - Наши СУДЬБЫ). Чем Меньше Ты Пытаешься Взвалить на Свои Плечи и ОтДАТЬ Вселенским Мирам, тем МЕНЕЕ ЗНАЧИТЕЛЬНЫМ (по Отношению к Ним) ТЫ САМ СТАНОВИШЬСЯ!
